Три погляди на історію

Чи існує об'єктивна історія, і чи треба захистити її від переписувань? Чи переписування історії є нормальним, чи це неприпустимі спекуляції й маніпуляції?

Я хотів би подивитися на це з точки зору модерного, постмодерного та метамодерного мислення (помаранчевої, зеленої та жовтої парадигм).

З точки зору модерного (помаранчевого) мислення, наукове знання є об'єктивним. Науковий ідеал модерного мислення — це фізика: ми ставимо експеримент, вимірюємо результати, пропонуємо теорію, яка описує результати цього експерименту та передбачає результати наступного, проводимо наступний експеримент, коригуємо теорію, і так далі.

Але не всі науки відповідають цьому ідеалу, особливо гуманітарні. Психологія і соціологія ще більш-менш, а історія точно не відповідає: ми не можемо поставити експеримент. Тому історія обмежується описом фактів, які можна точно встановити, та гіпотезами стосовно фактів, які можна встановити з більшою або меншою достовірністю. Інтерпретація фактів розглядається в кращому випадку як спекуляція, в гіршому як маніпуляція. Історичний наратив є припустимим у художньому творі, в крайньому випадку у науково-популярному (з обов’язковим попередженням читача). Історію треба захистити від переписування, від маніпуляції, від узагальнень, від інтерпретацій та наративів.

З точки зору постмодерного (зеленого) мислення, немає ніякого об’єктивного знання — все знання є конструйованим та контекстно-залежним. Голі історичні факти нічого нам не говорять: найчастіше це уламки якихось предметів із незрозумілими символами, уривки неясних документів, сумнівні хронології. Факти мертві без інтерпретацій, без оповіді, в яку вони вплетені. Тож history перетворюється на story, історію кожен переписує як заманеться, адже вся історія складається з інтерпретацій. І навіть коли хтось намагається просто «викласти факти», це вже інтерпретація, це вже наратив — адже навіть підбір фактів є інтерпретацією: щось включаємо, а щось не включаємо до розгляду, виходячи із власного внутрішнього наративу, в кращому випадку усвідомленого.

Навіть фізики об’єктивної не існує, тому що вже за кілька кроків від класичної механіки «більярдних куль» починаються контр-інтуїтивні наративи, розроблені у закритих спільнотах вчених і тільки їм зрозумілі. Ви вважаєте фізику об’єктивною наукою? А що тоді таке Копенгаґенська інтерпретація квантової механіки (яка поділяється хіба що половиною вчених, хоча це найбільш поширена інтерпретація)? Це ви називаєте «об’єктивне знання»? І тим більше немає ніякої «об’єктивної історії».

Отже, з точки зору постмодерну, є лише оповіді, наративи, і кожен має право на свій наратив. Твій наратив не є обов’язковим для мене, а мій — для тебе. Але якщо мій наратив тобі сподобається, ти можеш його прийняти. Тут народжується пост-правда: будь-що, у що вірить достатня кількість людей, є нічим не гіршим від будь-чого іншого, у що вірять інші люди.

З одного боку, непогано, що тепер кожен і кожна мають свою власну історію (his-story & her-story), бо тепер люди мають власний голос, їхні почуття й відчуття, їхня особиста пам’ять стають важливими. З іншого боку, тепер у кожного і кожної своя власна історія, відмінна від інших, і нас більше нічого не об’єднує. Тепер ми натовп непов’язаних, атомізованих людей із власними історіями без спільного фундаменту.

З точки зору метамодерного (жовтого) мислення, обидві несумісні позиції модерну й постмодерну правдиві одночасно. Доступитися до остаточної історичної правди неможливо, але ми не маємо права відмовлятися від її пошуку. Є факти, які ми намагаємося встановити якомога точніше, але ці факти нічого, нічогісінько не варті без інтерпретацій. А інтерпретації — це завжди наративи. Все, крім фактів, є наративами. Але ці наративи не є нейтральними: ми придумуємо їх не лише аби впорядкувати свої уявлення про світ, а й для того, щоби з їхньою допомогою змінити світ так, як ми вважаємо за потрібне. Історія завжди є сукупністю наративів (необов’язково корисних, необов’язково шкідливих), і поза наративами ніякої історії немає, а є лише нагромадження незрозумілих фактів (хай навіть точно встановлених) і символів (хай навіть привабливих). За всіма наративами ховається такий собі гранд наратив (“grande histoire”), що відображає наше уявлення про світ та напрямок його руху, — те, що неможливо остаточно зрозуміти, але можна метафорично розповісти.

Отже, з точки зору метамодерну, переписування історії (переписування наративів) є не просто розвагою чистого розуму, а інструментом (навіть зброєю, якщо ми протистоїмо тому, що вважаємо злом). Обійтися без наративів неможливо — вони необхідні нам, щоб владнати хаос, для самоідентифікації, взаємної ідентифікації та нормального життя суспільства. Але ми мусимо бути свідомі того, що наратив є спрощенням, конструктом, частково фікцією, і ставитися до нього з певною долею іронії, але водночас і з великою щирістю — адже нещирий наратив (якщо ми розповідаємо іншим те, у що не віримо самі) є чистою маніпуляцією. Обираючи свій варіант історії, ми насправді обираємо своє майбутнє, бо історичний наратив має тяглість — і він виштовхує нас у таку версію майбутнього, яка відповідає нашій інтерпретації минулого. А вже обирати своє майбутнє — безумовне право людини. «Тільки той, хто будує майбутнє, має право бути суддею минулого», казав Фрідріх Ніцше. Лише з майбутнього можна судити героїв минулого та оцінювати події давнини.

Тож наша історія фактично сконструйована з власних мрій, уривчастих історичних фактів та уламків археологічних знахідок. Факти й уламки самі по собі мовчать, але люди говорять, перетворюючи історію (history) на наратив, оповідь (story). Майбутнє дає нам точку відліку для вивчення минулого. Обираючи й розповідаючи свою історію, ми фактично обираємо майбутнє, про яке мріємо.

Фото з виставки Ukraine WOW.